Уявіть, що одного дня до вас додому прийде незнайомець, і скаже, що хоче залізти вам у душу і все, що знайде там, покаже на весь світ… Щоб ви сказали йому?

_______________________________________________________________

 День прожитий за Стіною .

Єпізод перший. Стіна.
Ранок нового дня розпочався зі зйомки. Інтрерв’ю із актрисою театру. Стоячи на коліні у тісній гримерці і дивлячись у видошукач подумав (точніше відчув): НЕ БАЧУ! Передімною сиділа жінка похилого віку, яка щось емоційно розповідала, а я дивився на неї і не міг зрозуміти, що я тут роблю!? Палець натискав на кнопку, але я знав - нічого цікавого екранчик не покаже. В ефірі повна туфта. І тут я відчув - ЦЕ. Стіну. Майже фізично. По одну сторону, я із своїм фотоапаратом, по іншу, ця жінка. Я дивився на неї наче вона була у іншому вимірі, я бачив кілька вистав за її участі – це щось неймовірне! Людина надзвичайно талановита. Але зйомка, не йшла. До редакції повернувся із кількома десятками кадрів ні про що… обличчя у профіль і анфас. Стіна. Незрозуміло…

Епізод другий. Знову…
З обіду повернувся у гарному настрої. Мамин борщ, це… мамин борщ! Тільки но прилаштував зад у зручне офісне кріселко, як у кабінет зайшла редактор і попрямувала до мене. Ні, тільки не це!!! Бл… Учора у пологовому будинку було цікаво: акушери проходили навчання і тягали туди-сюди гумову маму і таку ж гумову дитину. Видовище! Але, як у всякому цирку – лише раз. Задача: піти у пологовий, знайти Тьотю і вмовити її організувати показ манекенів із імітацією пологів. Апупєть!!! Пиляємо. Знаходимо Тьотю, трах – бах, прямо у коридорі робимо фотку – всі задоволенні! От тільки знову це бль..ке відчуття… Загородило.

Епізод третій. Прозріння.
Буває такий невдалий день – весь час думаєш. І думки ці не про щось хороше, а про те, чому все так хріново? Знаєте чому робота у обласній газеті середньго пошибу хрінова для фотографа? Тому, що тут можна обійтися формальністю і ця формальність у 100% ”прокатить”.

Прийшов, навів, нажав, вуаля! І ніхто і слова не скаже, що погано, що не професійно, що яках х…ня в кінці кінців! Виберуть найменш гімняну, поставлять у друк, ще й гонорара випишуть. І до сраки тії маки. Раз формальність, два формальність, а на три ти розумієш, що щось у мозку атрофувалося! Ти змирився із тим, з чим миритися не можна!!! Із посередністю. Із посередністю продукту, який виробляєш, із власною посередністю врешті-решт.

І коли ти, в черговий раз, береш у руки фотоапарат і наводиш на когось ти відчуваєш СТІНУ. По один бік, уже звична, формальна зйомка із своєю простотою і ніяким результатом (який всеодно оплачується), а по іншу щось інше… Що саме? Мабуть творчість. Просто прелізти через стіну не вийде. ЇЇ потрібно валити, причому валити так, щоб і сліду не залишилося! І цеглинки. Валити, пробиваючи власною головою, віддаючи час, сили, нерви. Спалюючи не рахуючи, віддаючи все. І більше ніколи де давати їй з’явитися. Рівняти щодня. Щоразу беручи до рук фотоапарт казати собі: я не для того сюди прийшов, я не для того вчився і не для того живу, щоб робити туфту. Я не туфта. Я особистість.
______________________________________________________________

ХОЧУ:

Мотоцикл

Хату у селі

Землянку в полі

Тюніговану копійку жовтого кольору

Альбом Бресона

Пулітцерівську премію і World press photo на додачу

Пива

і ще… Максимишина і Начтвея у аську!